РУЧА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся, недок., РУЧИ́ТИСЯ, ручу́ся, ру́чишся, док.
1. Будучи впевненим у чому-небудь, гарантувати його. Необхідно було найти артилериста-віртуоза, що влучив би з такої відстані в дзвіницю бодай одним із трьох снарядів. Ніхто з партизанських артилеристів не ручався, що йому вдасться це (Гончар, II, 1959, 77); — Гм-гм! — промимрила редакторка. — За це я.. не можу ручитись, панно Річинська, одержите ви посаду одразу чи не одержите… (Вільде, Сестри.., 1958, 535).
◊ Голово́ю руча́тися (ручи́тися) див. голова́.
2. Брати на себе відповідальність за кого-небудь; поручатися. — Ти що, ручишся за нього?— не вгамовувався Балащук..— Так, ручуся,— твердо і рішуче проказав Ковров.— Василь Золотаренко чесний комуніст (Рибак, Час.., 1960, 461).
Руча́тися (ручи́тися) за се́бе — відповідати за свої дії, вчинки, за свою поведінку. — Більше цього не робіть, тату,— попередив тремтливим, сповненим гніву голосом Прохор і вихопив з батькових рук лозину. — Чуєте? Бо я не ручуся за себе (Шиян, Баланда, 1957, 166).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 916.