САМОВТІ́ХА, и, ж.
1. Не приховуване почуття і стан задоволення самим собою; самозадоволення. Ганебне те, коли безсила лютість душить невільника, що сам себе запродав у неволю, а мусить цілувати руку панові своєму, хоч ладен був би гризти її; ще ганебніша тупа самовтіха рабовласника, що чваниться скарбами, здобутими з чужої поневоленої праці (Л. Укр., VIII, 1965, 180).
2. Втішання, заспокоєння самого себе. Він сказав, що не надав ніякого значення її вчинку. То була облуда юності, самовтіха, самообман (Голов., Тополя.., 1965, 143).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 32.