САМОГУ́БЕЦЬ, бця, ч. Той, хто сам себе позбавив життя. Безталанного Семена поховали. Без попа, бо піп відмовився ховати самогубця (Ірчан, II, 1958, 314); // перен. Той, хто зважується на ризиковану дію, на відчайдушний вчинок і т. ін., що може закінчитися його власною загибеллю. Особливо накинувся він на переселенців.. — Хіба можна в таку далеч їхати з їхніми лахами і нещасними копійками? Це вже не люди, а купа самогубців! (Стельмах, І, 1962, 13).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 33.