САМОСІ́ЙНИЙ, а, е.
1. бот., с. г. Який виріс із насіння, що саме́ висіялося. Сходять квітки самосійні по сіножатях (Коцюб., II, 1955, 314); — Конюшина? Не вимерзла?.. Хто її тут посіяв? — дивувався бригадир.— Не знаю, мабуть, самосійна (Кучер, Черв. вогонь, 1959, 45).
2. перен., рідко. Те саме, що саморо́дний 2. О, добре пам’ятає він єхидний, Глузливий сміх, немов проклятий сон: Чудово! Від верстата винахідник! Кулібін! Самосійний Едісон! (Рильський, II, 1960, 78).
3. у сполуч. із сл. дитина, син, дочка, перен., заст. Позашлюбний. [Подорожня:] Ага, ага! Знаю, чула. Він, бачите, не рідним, а самосійним синком був, від пана і ключниці (Стар., Вибр., 1959, 304); Невеселої мати співає: дівчина вкинула до колодязя дитину і просить природу, щоб не йшов дощ і вода не затопила дитя… — А нащо ж, мамо, вона його вкинула? — Самосійний, діти, був (Кос., Новели, 1962, 20).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 46.