САТАНІ́ТИ, і́ю, і́єш, недок., розм. Ставати, робитися дуже злим, лютувати; скаженіти. [Начальник поліції:] Як тебе звуть, питаю? (Не маючи знов відповіді, сатаніє). Кажи, йолопе, а то я тобі двадцять п’ять гарячих всиплю! (Л. Укр., IV, 1954, 237); Олександра сатаніла, її дратувало мовчання Настине (Коцюб., І, 1955, 72); // безос. В дворі між тим колобродило і сатаніло, жінки кричали всі разом і сучили на Сергія кулаками, а він спокійно собі походжав по хаті (Тют., Вир, 1964, 180); // Виявлятися з великою силою (про бурю, вітер і т. ін.). Він навіть не чув, як буря сатаніла, ревла та свистіла, трохи не звалювала його з ніг (Н.-Лев., І, 1956, 566); Море лютує, стогне, сатаніє, зловтішно регоче (Ткач, Моряки, 1948, 98).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 60.