СВА́ТАЧ, а, ч., розм.
1. Той, хто сватається. Перший сватач був син статечної попівської родини. Родичі були раді його сватанню, і дівчина не мала що йому закинути (Кобр., Вибр., 1954, 7); Серед того гамузу (так звав Майдан усіх, що залицялися до Хими) Андрій Коваль посідав чільне місце. Поштові чиновники, телеграфісти та й приїжджі сватачі… Ніхто не міг так заспівати, як Андрій (Кач., II, 1958, 9).
2. Те саме, що сват1 1. Приготувалися сватачі в дорогу, а з молодим рушило й військо, аби родина нареченої одразу побачила, що царський син (Три золоті сл., 1968, 34).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 67.