СВИСТО́К, тка́, ч.
1. Пристрій для свисту (у 1 знач.). Засюрчав свисток кондуктора. І поїзд рушив (Головко, II, 1957, 458); Він зробив аж три свистки. Такі хороші та голосні! (Є. Кравч., Квіти.., 1959, 81); // Пристрій для подання сигналів за допомогою свисту (у 3 знач.). Він збив манометр і ударив залізом по боці [паровика]. Потому пустив пару в свисток (Коцюб., II, 1955, 91); // Дитяча іграшка, за допомогою якої утворюють свист. При дифтерії, скарлатині і т. д. заразний чинник може передаватись через дитячі іграшки, особливо ті, що їх діти беруть в рот (свистки, пискалки та ін.) (Підручник дезинф., 1953, 53).
2. Свист, утворюваний таким пристроєм. Нарешті від соснового новенького будиночка почувся свисток, яким кличуть собак (Ю. Янов., Київ. опов., 1948, 34); Свисток судді — покотився по зеленому полю футбольний м’яч (Вишня, І, 1956, 404); Над лісом пролунав ледве чутний паровозний свисток (Собко, Звич. життя, 1957, 9).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 75.