СВЯТИ́НЯ, і, ж.
1. заст. Храм. [Гурт іудеїв:] Ось чого ви прийшли сюди, як злодії вночі? Прийшли святиню нашу обкрадати? Руїни наші рідні грабувати? (Л. Укр., II, 1951, 159); Федір стояв, мов зачарований, оглядаючи величну святиню [Софійський собор] (Цюпа, Назустріч.., 1958, 433).
2. Місце, предмет релігійного поклоніння. По добрій волі приняв на себе Захар Беркут догляд старої святині [образу Сонця] (Фр., VI, 1951, 110); * У порівн. Вернувшись назад, заспіваю-утну, Та не так, як співалось донині: Ні, почувши тоді мою пісню сумну, Ти поклонишся їй, мов святині (Граб., І, 1959, 553); Згодом я десь загубив ту поему й той лист, який я беріг, як святиню (Вас., Незібр. тв., 1941, 198).
3. перен., уроч. Що-небудь особливо дороге, глибоко шановане; те, що зберігають з любов’ю й пошаною. Могила великого Кобзаря стала нашою національною святинею (Цюпа, Україна.., 1960, 155); Коли прапороносці наблизились до нього, несучи перед собою святиню полку [прапор], Самієв умить, наче підріс, виструнчився і віддав честь енергійним, натхненним жестом (Гончар, III, 1959, 370).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 103.