СЕРДЕ́ШНИЙ, а, е. Який викликає співчуття; бідолашний. — Беріть його! В’яжіть харцизяку! — кричать усі в один голос. Схопили сердешного Левка (Кв.-Осн., II, 1956, 260); Думала [Мотря] піти сказати на сина, що він розбоєм промишляє.. Та шкода й сердешної Галі (Мирний, І, 1949, 410); Вітер осінній реве і лютує. Дивлюся: під тином сердешна дитина, Хлоп’ятко маленьке, — вся в латках свитина (Гр., І, 1963, 10); На його кроки здалеку іржанням обізвалися коні— «Бідненькі вони, певне, пропадають від жаги, і ніхто ж не пожаліє сердешну худобину» (Стельмах, І, 1962, 502); // у знач. ім. серде́шний, ного, ч.; серде́шна, ної, ж. Нещасна, безталанна людина. — А де ваша, діти, мати? — Сердешний питає. — Тату! тату! наша мати У шинку гуляє (Шевч., II, 1953, 120); Усе у неї одні такі думки та гадки… аж сплакне сердешна, як їй допече до серця (Кв.-Осн., II, 1956, 433).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 132.