СЕРДИ́ТО. Присл. до серди́тий 2, 3. Увійшов Сафат і сам почав говорити. Був сердитий та й говорив сердито (Март., Тв., 1954, 133); Квочка з курчатами кублилась на грядках і, сколошкана, сердито квоктала та стовбурчила пір’я (Коцюб., II, 1955, 14); Собака день і ніч на всіх гарчить сердито. А що ж йому робить? Собаці треба жити (Сим., Земне тяжіння, 1964, 107); Левко не сподівався на таке нахабство. Він сердито блимнув очима на Дзвонаря (Стельмах, І, 1962, 281); Оксен сердито брьохався через калюжі (Тют., Вир, 1964, 102); Шумить протягло і сердито похмурий вітер за вікном (Сос., II, 1958, 170); Полум’я спочатку засичало, потім сердито загуло, показуючи синій язик (Голов., Тополя.., 1965, 211); // у знач. присудк. сл. Сердито було Христі, що нема кому за неї заступитись, та нічого не зробиш! (Григ., Вибр., 1959, 203); Мені стало сердито (Вас., І, 1959, 185).
◊ Де́шево і серди́то див. де́шево.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 133.