СИЛА́Ч, а́, ч. Людина великої фізичної сили. Не б’ється [Турн], бач, а мов жартує, Бо був вертлявий і силач (Котл., І, 1952, 255); [Стась:] А як ви гадаєте, багато знайдеться силачів, щоб оту вірьовку порвали? (Вас., III, 1960, 395); Силач Терешко Кнур здобув сокиру й обценьки і збивав із звільнених невільників кайдани (Тулуб, Людолови, II, 1957, 120); Мідна снарядна гільза сплющена, зігнута вдвоє, наче побувала в руках у якогось силача (Гончар, Тронка, 1963, 327); * Образно. Чи бачиш — з лісів виднокругу Сталеві ідуть силачі, Могутньої Волги потугу На плечах в Москву несучи? (Бажан, Роки, 1957, 264).
◊ Сила́ч [яки́й] знайшо́вся — уживається, щоб показати іронічне або зневажливе ставлення до того, хто хвастає своєю силою. — Я його [бугая].. удержу. — Штани свої краще держи! Силач який знайшовся (Тют., Вир, 1964, 114); — Я, тату, можу вам оцього прутика вузлом зав’язати… — Ну-ну, — посміхається Мирон, — силач знайшовся (Зар., На.. світі, 1967, 116).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 168.