СКАВУЛІ́ТИ, лю́, ли́ш, недок. Те саме, що скавуча́ти. Собака скавуліла коло хати голодним, жалісним голосом (Коб., І, 1956, 551); Песик Ложка, що був, як і завше, біля свого Мамая, тихо скавулів од нетерплячки й від голоду (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 248); Завертівся [Жучок], почав качатись у пухнастому снігу, скавуліти та все намагався лизнути хлопчика в губи (Збан., Сеспель, 1961, 300); За вікнами, як і звечора, бурхотів степовий вітер, скавулів і бився (Коцюба, Перед грозою, 1958, 97); Стіною чорною іде гроза, Як постріли гарматні, грім гримить, У зворах вітер виє-скавулить (Павл., Бистрина, 1959, 231); — Боже мій, боже мій! Що тепер буде! — скавуліла Вовчиха (Сміл., Сашко, 1954, 118).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 237.