СКАЖЕНІ́ТИ, і́ю, і́єш, недок.
1. Втрачаючи самовладання, ставати несамовитим, нестямним. — Мені дух забиває. Я скаженію, я навіснію од кохання,— сказала вона (Н.-Лев., IV, 1956, 243); Залізні руки схопили селянина за горло. — Задушу, старцюго проклятий,— прохрипів, скаженіючи, Левко (Цюпа, Назустріч.., 1958, 138); // Дуже збуджуватися, лякаючись і т. ін. (про тварин). Скаженіючи, шарахав [кінь] туди й сюди, не бачачи нічого, спотикався (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 55).
2. Біснуватися від злості; лютувати. [Дрейсігер:] Та йди ж, чого стовбичиш!? (Чутно, як грюкають у двері). Хіба ж ти не чуєш, як тая наволоч скаженіє? (Л. Укр., IV, 1954, 243); Стражники скаженіли, але нічого не могли вдіяти (Гончар, Таврія, 1952, 97); Ворог скаженів, розгніваний мужністю прикордонників, і кидав проти застави все нові сили (Збан., Між.. людьми, 1955, 36).
3. перен. Досягати найвищого ступеня інтенсивності (про вітер, хуртовину і т. ін.); бушувати. Ревла, скаженіла хуртовина в степу (Цюпа, Грози.., 1961, 125); // Лютувати (про мороз). Надворі тихо, холодно; мороз скаженів (Мирний, II, 1949, 205); Чи ще зима не досить наглумилась? Чи ще морози будуть скаженіти? (Сам., І, 1958, 116).
4. Ставати скаженішим (див. скаже́ний 2, 3). Обличчя німця зробилося лютим, він ліз на Гаврила з автоматом, штрикав дулом, очі його щосекунди скаженіли (Тют., Вир, 1964, 399); Каламутне море скаженіло. Вже не хвилі, а буруни вставали на морі (Коцюб., I, 1955, 392); Море скаженіє з кожною хвилиною дужче й дужче (Донч., Вибр., 1948, 151).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 239.