СКОНА́ТИ, а́ю, а́єш, док.
1. Умерти, загинути, перев. зазнавши перед тим страшних фізичних мук. Два голуби воду пили, А два колотили.. Бодай тії та сконали, Що нас розлучили! (Укр.. лір. пісні, 1958, 341); [Xуса:] Нехай би ти була тоді сконала, ніж мала осоромити мене! (Л. Укр., III, 1952, 163); Коли б у нього скінчились патрони, він сконав би тут страшною повільною смертю на безхліб’ї та безводді серед розпеченого сонцем каміння (Гончар, III, 1959, 110); Звір відкрив закривавлену пащу, судорожно втягнув повітря і сконав (Гжицький, Чорне озеро, 1961, 87).
Скона́ти на па́лі див. па́ля.
2. перен. Кінчитися, припинити своє існування. Війна тільки-но сконала у фашистському лігві, а в Києві вже розгортали роботу науково-дослідні інститути Академії наук УРСР (Чаб., Шляхами.., 1961, 120); Під осінь чуємо, сконала панська Польща (М. Ол., Чуєш.., 1959, 14); // Перестати проявлятися. Вогонь притих, зігнувся, дихнув востаннє й сконав (Коцюб., II, 1955, 92); [Василь:] Лицарська сила зробила своє, прогула на увесь світ своїм бучним заміром та й сконала (Мирний, V, 1955, 113).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 294.