СКРИПІ́ННЯ, я, с. Дія за знач. скрипі́ти і звуки, утворювані цією дією. Від часу до часу проносилось воздухом [повітрям] жалісне, сумне скрипіння (Коб., І, 1956, 463); По залу пробіг веселий гомін і скрипіння стільців (Козл., Ю. Крук, 1957, 382); З вулиці линуло, поволі стишуючись, скрипіння снігу від її швидкої ходи (Шиян, Баланда, 1957, 5).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 319.