СКУ́ТИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до скува́ти і ску́ти. Волочили [в’язні] на ногах важкі ланцюги. Руки їх теж були скуті (Рибак, Помилка.., 1956, 91); За голим столом, скутий вузьким пальтом поверх кожушка, сидів начполіт (Панч, II, 1956, 481); Неосудного вдарив параліч. Він упав, охоплений тваринним жахом і скутий неміччю (Мик., II, 1957, 377); Доки плацдарм не буде знищено — армія його буде зв’язана, скута (Гончар, II, 1959, 320); Тихо навкруги. А там десь позаду скутий морозом Дніпро, теж мовчить, заснув довгим зимовим сном (Хижняк, Тамара, 1959, 123); // у знач. присудк. сл. О Дніпре, Дніпре, мій Славуто, Широк і славен, ти єси, Чи вбито князя, а чи скуто, Мене до нього занеси (Мал., Звенигора, 1959, 34); // у знач. прикм. Скутий Дніпро замело кучугурами (Донч., Дочка, 1950, 25).
2. у знач. пракм. Позбавлений невимушеності, легкості, природності. Біля дверей сиділо двоє козацьких старшин. Вони вирізнялися серед гостей і своїм одягом, надто важким для задушливого літа, і скутими манерами (Панч, Гомон. Україна, 1954, 47).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 338.