СКІН, ско́ну, ч., уроч. Те саме, що смерть. Він перший за свою любов тяжкі дістав кайдани, але до скону їй служив без зради, без омани (Л. Укр., І, 1951, 318); Та не журися, нене,.. За рідне слово й пісню Твій син піде на скін! (Павл., Бистрина, 1959, 67); // Кінець, межа. Довгий день уже при сконі (Мисик, Біля криниці, 1967, 251).
До ско́ну вікі́в, рідко — назавжди, навіки, до віку. Вірю: до скону віків не порушиться слово богинь! (Л. Укр., І, 1951, 307).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 269.