СМЕРДЮ́ЧИЙ, а, е. Який має неприємний, поганий запах; сморідний. По хаті пішов такий чад, такий смердючий дим, що Кайдашиха закашляла (Н.-Лев., II 1956, 304); Він затягся раз-два смердючою махоркою і, одурманений, відчув, що заспокоюється (Багмут, Щасл. день.., 1951, 72); // Наповнений смородом. Після смердючої казарми.. світ божий наче сміявся до їх зеленою весняною травою, синім небом (Н.-Лев., II, 1956, 215); Десь на третій чи четвертий день у цій смердючій темній конурі я вже почував себе старожилом (Збан., Єдина, 1959, 60); // перен. Який викликає гидливе почуття (виглядом, вчинками і т. ін.); огидний, бридкий. — То се ти його [панича] так честиш? .. — Я ще йому не те зроблю, п’янюзі смердючому! (Мирний, III, 1954, 227); — Я й не знала, що з мужика можна пана зробити! Навчи, Доцько, і мене цієї штукенції, бо вже так мені надоїло те смердюче мужицтво (Вільде, Сестри.., 1958, 330); // Уживається як лайка. Смердючі пси, недолюдки криваві, .. вам не зламать Вітчизни, що у славі знялась до зір і розцвіла, як сад (Сос., II, 1958, 177).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 397.