СМЕРКО́М, присл. Після заходу сонця; коли смеркає. — Тепер вдень вихоплюватись з замка небезпечно. Треба переждати до вечора. Виїдемо смерком (Н.-Лев., VII, 1966, 205); [Максим:] Як то — оце вже хочете йти? [Пріся:] Може, скажете, рано?.. Я ж давно вже у вас. Смерком на часину прибігла та й до півночі досиділа (Вас., III, 1960, 160); За роботою ніколи дітей і не бачила по видному: ще й не світ — з дому, а верталась увечері смерком (Головко, II, 1957, 240).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 398.