СМИ́РНО.
1. Присл. до сми́рний. І знов похилилась голова униз смирно й ласкаво, мов голова ласкавого раба (Н.-Лев., II, 1956, 41); Багато з них думає, як оце Сташка: захопивши місце за верстатом, треба сидіти смирно, бо покірною поставою здобудеш більше, ніж криком і кулаком (Вільде, Сестри.., 1958, 390); [Матушка Ігуменя:] Краще зайди у церкву та богу помолися, а тоді й до мене зайдеш, коли хоч, та тихо та смирно побалакаєм (Мирний, V, 1955, 84).
2. у знач. виг., військ., заст. Струнко. — Смирно! — гримнув старшина, відчиняючи двері і вступаючи в хату (Гр., Без хліба, 1958, 27); [Степан:] Смирно, товаришу боєць! Як стоїте перед старшим сержантом? (Корн., II, 1955, 85); Міліціонер, що проходив якраз мимо, повернув до Тимка тугу шию. — Ти чого зуби скалиш? Стояти смирно! (Тют., Вир, 1964, 360).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 405.