СМІХОВА́НЕЦЬ, нця, ч., розм.
1. Те саме, що сміху́н. — Цить, дурню! — кричали до нього сміхованці-хлопці, що, почувши стук, засіли були за дверима і зробили Грицеві таку несподіванку (Фр., II, 1950, 57); Ми вдаємо, що не віримо. Приповідаєм усіляко. А один.., такий сміхованець, та дотинає мужикові до живого (Март., Тв., 1954, 203).
2. Посміховище, сміховище (у 1 знач.). Лемішковський [з повісті Нечуя-Левицького «Причепа, картини з життя Волинської України»] упав до крайнього краю, втратив пошану до жінки,.. та не маючи сили розійтися з нею, ані взяти її в руки, став за свої різкі виступи сміхованцем задля неї (Драг., І, 1970, 283).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 410.