СМІХУ́Н, а́, ч., розм.
1. Той, хто вміє смішити, веселити. Він був безугавно веселий, і хто його не знав, — не йняв віри, щоб цей, здавалось, безпечний сміхун був батьком багатьох дітей (Досв., Вибр., 1959, 133); Більшість із них [бійців] вперше переступала поріг у Європу. Хомичок, сміхун, забавляка, розкарячився, валянки роз’їхалися в снігу: — Одна нога в Азії, друга — в Європі! (Гончар, Циклон, 1960, 26).
2. Те саме, що смішко́. Дехто в класі всміхнувся..— Як називаєшся? — скрикнув о. Телесницький до одного такого сміхуна (Фр., IV, 1950, 218); Завжди так — що одному на шкоду, те іншому на сміх. Йде людина дорогою, підсковзнеться, розтягнеться на весь зріст — побачать те сміхуни — заливаються (Збан., Курил. о-ви, 1963, 216).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 411.