СМІШИ́ТИ, шу́, ши́ш, недок., перех. Викликати сміх. Бородавкін смішив усіх, розказував українські анекдоти, котрі так і сипались з його язика, неначе насіння з торби (Н.-Лев., VI, 1966, 85); Якось прийшов до них дядько Кирило, почав смішити Дениса і малу Денисову сестричку (Коп., Хата хлопчика.., 1957, 4); Він смішив дівчат тим, що дотепно перекривляв старших, серед них і досить поважних людей села (Вол., Місячне срібло, 1961, 175); // Своєю недоладністю, безглуздістю і т. ін. викликати сміх у кого-небудь. Чому так багато антен? Її запитання смішить Віталія. — Антена, мамо, одна, а то прийомні рамки! (Гончар, Тронка, 1963, 92); Лікували справно і наполегливо і, що особливо дивувало і навіть смішило Дороша, заставляли його співати, переконуючи при цьому, що він так швидше вилікується (Тют., Вир, 1964, 200).
◊ Сміши́ти люде́й (горобці́в і т. ін.) — бути об’єктом насмішки для кого-небудь. [Вареник:] Демку, побратиме, перестань смішить людей, не соромся. Ну що ти все дурака валяєш? (Кроп., II, 1958, 232); А час би людям перестать Солом’яного Діда пхать І тільки горобців смішити; Тепер не пугалом добру навчать (Гл., Вибр., 1951, 141).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 412.