СОЛОВЕ́Й, в’я́, ч.
1. Маленький перелітний корисний птах родини горобиних з сірим оперенням, самець якого чудово співає, особливо в період гніздування. Соловей співає, поки дітей не виведе (Укр.. присл.., 1963, 242); Солов’ї з обох боків ставу по вербах висвистували (П. Куліш, Вибр., 1969, 276); Колись від скрути й гаму я Пішов в зеленую діброву Послухать пісню солов’я (Щог., Поезії, 1958, 319); Довкола тьохкали солов’ї, а то чомусь стало тихо-тихо (Панч, II, 1956, 512); * У порівн. Я хочу співать, як в саду соловей… (Рильський, І, 1960, 115).
Розлива́тися солов’є́м див. розлива́тися.
2. перен., розм. Людина, яка має гарний, перев. високий голос і володіє мистецтвом співу; // Про поета-лірика. У золоті моря очей дивлюсь не надивлюся… Я — України соловей (Сос., II, 1958, 308); Натхненний, гарячий спів В. Сосюри довго чаруватиме людей землі, закоханих у прекрасне. Ще за життя поета народ нарік його «солов’єм України» (Літ. Укр., 7.I 1969, 3); // ірон. Балакун, базіка.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 444.