СП’ЯНІ́ТИ, і́ю, і́єш. Док. до п’яні́ти. Уже сп’янів [Карпо], у нього посоловіли очі (Шиян, Баланда, 1957, 42); Я.. дуже багато була надворі і сп’яніла від повітря (Л. Укр., V, 1956, 338); Ми сп’яніли від духмяного подиху поля, від гіркого запаху свиріпи (Збан., Єдина, 1959, 278); Підстьобнутий образою, він сп’янів від гніву (Д. Бедзик, Украдені гори, 1969, 29); // Виражати стан запаморочення (про посмішку, очі). Зашарілось лице у Івана, очі сп’яніли (Вас., І, 1959, 302).
Сп’яні́ти від у́спіху (від у́спіхів) — втратити здатність тверезо й самокритично оцінювати реальну дійсність під впливом досягнутого в якійсь справі. І сталась з людиною зміна крута: Сп’янівши від успіху того, Директор заводу «Чавунна плита» Влюбився… у себе ж самого! (С. Ол., Вибр., 1959, 275).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 618.