СПЛИ́ГУВАТИ, ую, уєш, недок., СПЛИГНУ́ТИ, ну́, не́ш, док.
1. з чого. Стрибком спускатися з чого-небудь; стрибати вниз. Грицько з Панасом мчали просто степом, раз у раз сплигуючи з коней і припадаючи вухом до землі (Тулуб, Людолови, І, 1957, 139); Для Тоні це було мов кіно дивитись, як Сіробаба, посадивши неподалік свого кукурузника, вилазить з кабіни, сплигує на землю (Гончар, Тронка, 1963, 70); Не чекаючи, поки спиниться, з паровоза сплигнули два донські козаки (Головко, II, 1957, 457); Роман Васильович тихо сплигнув з ліжка, почав поспішно вдягатись (Збан., Переджнив’я, 1960, 213).
2. на кого-що, заст. к кому-чому. Стрибком піднятися куди-небудь, наблизитися до когось, чогось. Тогді одна [дівчина] к йому сплигнула Так, мов цвіркун або блоха (Котл., І, 1952, 253); Треба сплигнути на цей найближчий прискалок (Донч., II, 1956, 276).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 541.