СПОВНА́, присл.
1. Цілком, повністю. Дона не вміла одважувати свою любов, як в аптеці, і серце своє віддавала сповна, не замислюючись і не шкодуючи його (Перв., Материн.. хліб, 1960, 38); — Не помру я, Яремо, доки сповна не сплачу панам за їхні здирства (Кочура, Зол. грамота, 1960, 529); Коли нагрянула війна — чашу лиха випив він сповна (Гонч., Вибр., 1959, 270); — Не забігаючи й додому, подалась я в ясла до Тимка. Ти б його тепер і не пізнав. Ще б! Як на війну йшов, йому ж і місяця сповна не було, а це вже ось без місяця не чотири роки (Вирган, В розп. літа, 1959, 279).
◊ Чи ти (він, вона́, ви) спо́вна́ ро́зуму див. ро́зум.
2. У повному складі. Степан розповідав, що вчора ще прибув у Щербанівку .. суд весь сповна і заарештованих пригнали (Головко, II, 1957, 183); // Повною мірою. Робимо ми найвеличнішу справу, Дружба в нас добра, велика й міцна, Добре будуєм Радянську державу, Що наділила нам щастя сповна (Шпорта, Вибр., 1958, 350).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 551.