СПОВІ́ДНИК, а, ч.
1. Священик, який слухає сповідь; духівник. [Зоня:] Уперше в житті потребую я сповідника (Коб., II, 1956, 321); // Людина, якій відверто признаються у чомусь, повіряють заповітні думки і т. ін. — Я й перед вами, тату, сповідаюся в цій хвилині. Ви для мене гідний сповідник (Круш., Буденний хліб.., 1960, 145).
2. Особа, що прийшла на сповідь до священика. Хоч впівголоса перемовляються сповідник і отець духівник, але прихожанам, що стоять неподалік, добре чути всю розмову (Стельмах, І, 1962, 188).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 550.