СПОЖИ́ВА, и, ж., розм. Те саме, що пожи́ва. — Ви ж самі знаєте, які наші лелеки довірливі, не розберуться, що нас нема, опустяться на подвір’ї та й попадуть отим вовкодавам на споживу (Стельмах, І, 1962, 7); Здоров, удодику красивий, тебе не мучить тут ніхто, ти понесеш смачну споживу своїй удодисі в гніздо (Сос., II, 1958, 116); Далеким громом котився тисячоголосий вигук тих, кого Наполеон вів на Росію, обіцяючи багату споживу на цих невідомих, але загадково привабних просторах (Кочура, Зол. грамота, 1960, 62).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 558.