СПІВА́ННЯ, я, с. Дія за знач. співа́ти. Він почав передражнювати в співах.. дяка, далі вчителя. Леонід Семенович передав навіть саму вчителеву міну співання (Н.-Лев., IV, 1956, 124); Нерозлучними з нами були дві пісні. Ми не загадували їх співання собі наперед, але їх мотиви виникали раз у раз самі — як відгук на якусь пам’ятку (Смолич, День.., 1950, 102); // Звуки, утворювані цією дією. — Де ж ти був, кажу, соколе, у якому краю, що не чув мого співання, мойого [мого] одчаю?.. (У. Кравч., Вибр., 1958, 53); [Андромаха:] Я боюся іржання коней, брязкоту мечів,.. — а найгірше того смертельного співання стріл! (Л. Укр., II, 1951, 261); // Те саме, що спі́ва́нка. [Петро:] А хіба сьогодня [сьогодні] співання не буде? Ми ж іще гаразд і не вивчили нової пісні (Гр., II, 1963, 499).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 514.