СТАРОЖИ́Л, а, ч.
1. Той, хто багато років живе в якому-небудь місці. Залізо на даху фарбувалось колись: старожили, може, і пам’ятають іще, і, може, в кого в пам’яті збереглося, якою саме фарбою, але тепер ніяким дослідженням цього не встановити (Головко, II, 1957, 92); Оповідач, Матвій Петрович Кравченко, могутньої будови чоловік, був місцевий житель і старожил (Собко, Скеля.., 1961, 42); * У порівн. В Нью-Йорку я три місяці прожив, Багато бачив і відчув чимало. Я на Бродвеї, наче старожил, Мені знайомі Гарлема квартали (Дмит., Осінь.., 1959, 60); // перев. мн. Корінні жителі якої-небудь місцевості (на відміну від переселенців). Більшість переселенців із своїми сім’ями тулиться в старожилів радгоспу (Гончар, Тронка, 1963, 89).
2. Той, хто порівняно довгий час перебуває, працює де-небудь. Лише тиждень тому він прибув на вузол і почав працювати черговим по станції, але його вже знали краще, ніж багатьох старожилів (Бойч., Молодість, 1949, 94); Захар на той час своєю сумлінною працею здобув уже мовчазне визнання по інституту на становище старожила (Ле, Право.., 1957, 229); — Пробачте, друзі, але я тут старожил, уже тиждень сиджу один, як палець (Збан., Єдина, 1959, 89).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 660.