СТАРЦЮ́ГА, и, ч., зневажл. Те саме, що ста́рець 3. — Може, воно й правда, — сказав батько, поміркувавши, — тільки ж кобзар — то жебрак, старцюга, за милостину грає… (Бурл., О. Вересай, 1959, 16); * У порівн. До дверей твоїх крадуся… Торгну? Ні! немає духу! Підглядають вороженьки… Я стою… немов старцюга (Крим., Вибр., 1965, 239).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 665.