СТИДКИ́Й, а́, е́.
1. Який виходить за межі загальноприйнятих норм у чому-небудь; непристойний. [Принцеса:] Лицарю, я дякую тобі за стидкі речі, — тепер мені тебе не трудно кинуть (Л. Укр., II, 1951, 219).
2. Який заслуговує осуду; який не має стида; безсоромний. В мене думка не така, Щоб пішла я за Стецька, Стецько стидкий, Стецько бридкий! (Пісні та романси.., II, 1956, 17); — Нехай я і стидкий, і бридкий, і усякий; а ти таки так зроби, щоб вона мене полюбила та щоб за мене заміж пішла (Кв.-Осн., II, 1956, 191); // у знач. ім. стидки́й, ко́го, ч.; стидка́, ко́ї, ж. Безсоромна людина. Широкая та вулиця, Та ще й подалася, сидить стидка з своїм милим Та ще й обнялася! (Укр. нар. пісні, 1, 1964, 260); — Вона [удова] усім рівно очима світить, як тобі… Покинь, забудь стидку! (Вовчок, І, 1955, 220); // Який виражає чию-небудь безсоромність. Стидкі вдень її очі тепер сховалися й не бентежили хлопця (Загреб., Диво, 1968, 177).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 694.