СТИ́ДНО, присудк. сл. Охоплює відчуття стиду; соромно. Ой не сідай коло мене, бо мі буде стидно, Я дівчина, як калина, а ти, як страшидло (Коломийки, 1969, 106); Чує що люди з нього регочуться; йому ще й більш стидно, ще й більш коня поганя (Кв.-Осн., II, 1956, 157); — Дядю, дайте гостинця! — тихо, боязко промовив хлопчик. — Мовчи! — суворо насварилася на його дівчинка, — стидно прохати (Вас., І, 1959, 125); — А вам стидно з старої жінки сміятися! (Головко, II, 1957, 128).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 694.