СТО́РОЖ, а, ч. Особа, яка охороняє кого-, що-небудь. Такий сторож з вовка при вівцях, як з кози при капусті (Укр.. присл.., 1963, 148); Десь далеко стукає калатало нічного сторожа (Коцюб., І, 1955, 415); Тимко, гімназіальний сторож, востаннє обійшов усі приміщення (Кач., II, 1958, 33); * У порівн. Два муровані білі шпичасті стовпи.. стояли неначе два сторожі по обидва боки брами (Н.-Лев., VII, 1966, 10); Виросла могила, А над нею орел чорний Сторожем літає (Шевч., I, 1963, 48); // Про сторожову тварину. Був на господі у них.. гусак, що за сторожа правив (Зеров, Вибр., 1966, 327); — Ти диви, і вовкодави Плачинди тут! — пізнав вірних сторожів дукача цибатий Василь Гайовий (Стельмах, І, 1962, 66); // чого. Той, хто захищає, оберігає що-небудь, пильно стежить за недоторканністю чогось; страж. При наближенню [наближенні] сторожа публічної безпеки люди розступилися (Фр., IV, 1950, 304).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 734.