СТОРЧАКА́, присл.
1. Те саме, що сторч 1, 2. Віктор сидів біля вікна, як розтягнутий дерев’яний метр теслярський, якого поставили сторчака, а він під власною вагою згинається (Томч., Готель.., 1960, 7); Наткнувся [чоловік] на Івася, що лежав на дорозі, наткнувся, поточився і сторчака полетів через хлопця (Мирний, І, 1954, 272); Біжу.., не бачу рівчака, і ось — з розгону у рівчак лечу я сторчака! (Забіла, У.. світ, 1960, 38).
2. Дуже швидко; стрімголов. Сторчака летів [Олексій] додому, швиргонув шаблю на долівку, пішов — заривсь у сіно і заридав, як дитина (П. Куліш, Вибр., 1969, 300).
◊ Сторчака́ става́ти (ста́ти, зво́дитися, звести́ся) — те саме, що На диби́ става́ти (зво́дитися і т. ін.) (див. ди́би). [Нартал:] Кубло гадюче! перед ворогами під ноги стеляться, мов поздихали, а перед братом сторчака стають і раді закусати! (Л. Укр., II, 1951, 428).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 739.