СТРІ́ЧА, і, ж., розм. Те саме, що зу́стріч. Несподівана стріча — як обварила Чіпку. Він підвів голову, подивився, де він, глянув на Галю — і не міг слова вимовити (Мирний, І, 1949, 243); Пішла [молодиця] не дорогою, а толоками та ще й правим, менше людним боком Черемоша — боялася стріч (Хотк., II, 1966, 176); Їй було жалко, що надовго перервуться їхні стрічі в тихому лісі (Коцюб., II, 1955, 316); Чорноус — людина, яка вкарбовується в пам’ять з першої стрічі (Мушк., Чорний хліб, 1960, 47).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 781.