СТУ́ЖА, і, ж., розм. Сильний холод, мороз. В свитині.. дрожала [дрижала] Якась людина. На ногах І на руках повиступала Од стужі кров (Шевч., І, 1951, 361); Над Волгою сипала мжичка і стужа нестерпна була (Уп., Вірші.., 1957, 48); В люту зимову стужу об’їхала [княгиня Ольга] на санях всю землю аж за Верхній Волок, доходила до в’ятської землі, устояла руську землю (Скл., Святослав, 1959, 54); // Схожий на іній шар снігу, що утворюється на поверхні чого-небудь; наморозь. Стужа кучерявими пасмами покривала коней, забивала ніздрі (Стельмах, Вел. рідня, 1951, 795).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 801.