СУМОВИ́ТО, присл.
1. Присл. до сумови́тий 1, 3. — Скрізь панує неправда в світі, — сказав сумовито Роман (Н.-Лев., VI, 1966, 411); Чорні брови сумовито зійшлися над темними очима (Жур., Звич. турботи, 1960, 14); У замуленому озерці сумовито кумкали жаби (Ю. Бедзик, Вогонь.., 1960, 136); Сумовито заскрипіла підвода (Стельмах, II, 1962, 207); Брудна, вогка світлиця була слабо освічена одною лампою, що сумовито гойдалася на стелі (Фр., І, 1955, 229).
2. у знач. присудк. сл. Про почуття суму, журби або туги за ким-, чим-небудь; сумно. Буває так тривожно, сумовито В людському серці (Ющ., Люди.., 1959, 222); // Про обстановку, яка викликає, навіває сум. Сумовито якось і тихо було в тій давніше.. веселій оселі (Фр., VIII, 1952, 236).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 841.