СУНДУ́К, а́, ч., розм. Те саме, що скри́ня. — Якийсь чоловік, чорний, високий, правиться коло сундука з грішми (Мирний, IV, 1955, 189); До Харкова під’їжджали вночі. Улас, присівши на сундуці, з острахом вглядався у море вогнів, що мерехтіли на горизонті (Тют., Вир, 1964, 53).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 842.