СУПЕРЕ́ЧИТИ, чу, чиш, недок.
1. Не погоджуватися з ким-небудь; перечити. Катря не боїться нічого: питає його та розпитує, та суперечить, поки аж батько не покрикне: «годі!» (Вовчок, І, 1955, 182); — І таке витієш! Чого б то я тобі «здоров» не казав! — щиро суперечу їй (Вас., II, 1959, 268); Який він безстрашний та веселий стає, коли вип’є чарку, як усіх критикує, не супереч тоді йому (Гончар, Тронка, 1963, 250); — Ти що це суперечиш батькові? (Шиян, Баланда, 1957, 26); // Заважати кому-небудь у чомусь. [Кіндрат Антонович:] Ти у нас одна, не хочу більш тобі суперечити! Їдь, куди тебе веде твоя думка, довчайся, вишукуй довічної правди (Кроп., II, 1958, 342); Івась почав їй суперечити: коли вона опускала ложку у миску набрати страви, він попереджав її і одбивав її ложку (Мирний, І, 1954, 212).
2. Не відповідати чому-небудь, бути несумісним з чимсь, містити в собі суперечність. Всі партійні організації автономні у вирішенні місцевих питань, якщо ці рішення не суперечать політиці партії (Статут КПРС, 1971, 12); Гризли його сумніви, чи не буде суперечити вимогам хорошого тону пропозиція щодо вінчання під час жалоби (Вільде, Сестри.., 1958, 423); Було безумством.. загоном легкої кінноти при двох кулеметних тачанках атакувати військові кораблі інтервентів. Кіннотою на кораблі! Не вкладалося це ні в які устави, суперечило всім тактикам і стратегіям (Гончар, II, 1959, 43).
Супере́чити [само́му] собі́ — висловлювати протилежні думки, погляди на що-небудь. Коли хто-небудь неясно, плутано висловлює свої думки, суперечить самому собі, про таку людину кажуть: «Її не можна зрозуміти, в її міркуваннях немає логіки» (Логіка, 1953, 3).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 845.