СУТУ́ЛИТИ, лю, лиш, недок., перех.
1. Горбити (спину), висувати наперед (плечі). Руки тримав [Роман Петрович] у кишенях штанів, а широкі плечі сутулив так, наче було йому холодно (Коз., Сальвія, 1959, 53).
2. тільки 3 ос. Робити сутулим, гнути (про важку працю, хворобу, переживання і т. ін.). Роки й поневіряння трохи сутулили ставну колись постать Гринюка, зате ж збагачували життєвий його досвід (Ле, Опов. та нариси, 1950, 208).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 862.