СУТУ́ЛИТИСЯ, люся, лишся, недок.
1. Ставати сутулим або триматися сутуло; горбитися. Ольга Карлівна сутулилася, хоч і намагалась триматися рівно, як колись (Коп., Тв., 1955, 396); Дорош, сутулячись, ходив із кутка в куток (Тют., Вир, 1964, 165); За танками, сутулячись, висипали табуни есесівців (Гончар, III, 1959, 371); * Образно. Вийшла [Христина] на подвір’я, де пахло свіжообструганим деревом, прив’ялою корою і соняшниками, що в передосінніх думах сутулились над тином (Стельмах, І, 1962, 605).
2. Гнутися від важкої праці, переживань і т. ін. Христина мимоволі випросталася: соняшники нагадали, що й вона в гризоті почала сутулитись (Стельмах, І, 1962, 605); На кругловидому Галиному обличчі відбилась тривога. Вона сутулилася, ніби несла щось важке на своїх, по-дитячому вузеньких, плечах (Хижняк, Тамара, 1959, 59).
3. Щулитися (від холоду, болю, страху і т. ін.). Цього похмурого дня вони теж сутулилися од холоду (Трубл., І, 1955, 116); Виють вночі наполохані собаки. Аж моторошно од них. Мимоволі сутуляться плечі (Головко, Вибр., 1936, 431).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 862.