СУ́ХО, присл.
1. Присл. до сухи́й 1, 11-13. Чорне обличчя [жінки], на якому сухо палали смоляні очі, ані найменшим порухом не виказувало її думок (Перв., Дикий мед, 1963, 327); Тимко стоїть.., зціпивши зуби.., очі горять сухо (Тют., Вир, 1964, 499); Панна Анеля мовчала, держалась сухо і наче осторонь (Коцюб., II, 1955, 246); — Ти, Остапе, помовчав би краще! — сказала сухо мати (Головко, II, 1957, 576); Готувала [Ясногорська] Євгенові наперед низку своїх ущипливих докорів.. Чому так рідко писав? Рідко, лаконічно і сухо… (Гончар, III, 1959, 397); Частина наших драматургів сухо й поверхово відображають життя, не заглиблюються в його сутність (З глибин душі, 1959, 103); В цей час надворі сухо тріснув постріл вартового (Мик., II, 1957, 277); Гальванеску знову засміявся сухо і хрипко (Смолич, І, 1958, 71).
2. у знач. присудк. сл. Про погоду без опадів, відсутність вологи у повітрі. В полі добре, як сухо та тепло. Але в дощ, у негоду, в осінній холод змокне було [Гнат], що й ниточки сухої не знайдеш на спині (Коцюб., І, 1955, 21); Сьогодні до полудня хмарно, але сухо (можна було гуляти і сидіти надворі) (Л. Укр., V, 1956, 392); // Про відсутність рідини в якій-небудь посудині. Хотілося пити, але в бачку було сухо (Збан., Єдина, 1959, 189); // Про відсутність болота на грунті, дорозі і т. ін. Там, де вчора ще було сухо, зараз хлюпає вода (Гончар, II, 1959, 427); Усім хотілося чимшвидше вибратися із смердючих мочарів і тому пішли праворуч, бо здавалося, що там сухо (Тют., Вир, 1964, 321).
3. у знач. присудк. сл. Про відчуття сухості (в роті, горлі). Обід не йде [Івану] до горла, в роті сухо, голова важка. Що то буде? (Коцюб., І, 1955, 411); Давид кинувся, розплющив очі й ворухнув посмаглими губами. І в роті сухо, і горить (Головко, II, 1957, 167).
СУХО… Перша частина складних слів, що відповідає слову сухи́й у 3 знач., напр.: сухогу́бий, сухоли́стий.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 867.