СХОЛА́СТИКА, и, ж.
1. Панівний напрям у середньовічній ідеалістичній філософії, представники якого за допомогою філософських положень намагалися обгрунтувати богослов’я. Теорія Коперника стала тим фундаментом, на якому в ту епоху розгорнулася жорстока боротьба передових людей проти схоластики. (Наука.., 1, 1960, 63); Академія зосталася дуже позаду од свого часу: в ній панувала схоластика (Н.-Лев., І, 1956, 343).
2. перен. Формальні знання, відірвані від життя й практики; мертва, суха наука. Марксистсько-ленінські теоретичні положення відіграють величезну роль у формуванні світогляду митця, але якщо вони органічно не осмислені ним, то перетворюються у мертву схоластику, догматизм (Мист., 5, 1957, 3); — Фізика в наш час все.. Це не математична схоластика з мертвими формулами (Рибак, Час.., 1960, 145); Наука, відірвана від практики, звичайно перетворюється у схоластику, а це створює умови для проникнення в неї ідеалізму і механіцизму (Наука.., 12, 1963, 7).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 898.