СЦЕ́НКА, и, ж.
1. Зменш. до сце́на 1-4. Міми, батьківщиною яких є стародавня Греція, являли собою сценки, де в пародійній манері актори показували епізоди повсякденного життя простолюдинів (Мист., 3, 1968, 8); Колись у день старих «зелених свят» ми побачили на вулиці таку сценку. Йшов літній чоловік напідпитку, без шапки (чарка вже зробила своє) і трохи пританцьовував (Донч., VI, 1957, 633); Поки старий сумує на балконі в затиллі будинку, перед фасадом його, що дивиться на скверик, дитячий майданчик і вулицю, відбуваються жваві і шумні сценки (Вол., Місячне срібло, 1961, 19).
2. Невеликий закінчений драматичний твір. Характер побутових жартівливих сценок мають інтермедії Довгалевського про сон селянина, украдену кобилу, невдале ярмаркування селянина з його сином (Іст. укр. літ., І, 1954, 104); Марко Баніт легко й дотепно складав комічні сценки, фейлетони, куплети, майстерно поєднував текст з акробатичними номерами (Ткач, Арена, 1960, 198).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 906.