СІНОВА́Л, у, ч., рідко. Те саме, що сінни́к 1. — І я не тутешній,— обізвався третій [дідуган], що сидів на східцях драбини до сіновалу (Л. Янов., І, 1959, 359); Парубок відкрив двері, що чимось були підперті зсередини, увійшов до хліва, поліз на сіновал (Тют., Вир, 1964, 256).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 226.