ТАВРО́ВАНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. теп. і мин. ч. до таврува́ти. І от зійшлись, тавровані і гнані Царем проклятим, партії сини, Що в Нерчинську вмирали на засланні, В Уржумі волочили кайдани… (Мал., Народження.., 1939, 6); // тавро́вано, безос. присудк. сл. Лиха доля чекала втікача: його оддавано в некрути, засилано на Сибір, катовано канчуками, тавровано, мов худобу (Коцюб., І, 1955, 335).
2. у знач. прикм. Який мав на собі тавро. Таврований жовнірський кінь водив вухами, щулив їх за кожним рухом чужих йому людей (Ле, Наливайко, 1957, 300); — За що ж вас мусили скарати? — спитав Сагайдачний строкату купку стратенців, де татари і вільновідпущені стояли всуміш з таврованими галерниками (Тулуб, Людолови, II, 1957, 146).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 12.