ТАРАНКУВА́ТИЙ, а, е, розм., рідко.
1. Те саме, що віспува́тий; рябий. Таранкувате лице мов ще дужче порябіло (Мирний, II, 1954, 142); Із заплющених очей [Силантія] по таранкуватому, віспою в дитинстві скаліченому обличчі потекли сльози (Ле, Хмельницький, І, 1957, 108); // З віспуватим обличчям. Він углядів між молодицями найпоганшу, огрядну, таранкувату (Н.-Лев., III, 1956, 362); У кузні Василь Кир, чорний таранкуватий чоловік років сорока, бив молотком розпечену залізяку (Тют., Вир, 1964, 36).
2. перен. Який мав нерівну поверхню, дірчастий. Цьвохнув [Хведько] батогом по таранкуватому навколо груші снігу (Стельмах, Правда.., 1961, 15).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 38.