ТВЕРДІ́НЬ, і, ж.
1. книжн. Небесне склепіння, небозвід; небо. Випливло сонце, прекрасну покинувши моря затоку, В неба твердінь мідяну (Гомер, Одіссея, перекл. Б. Тена, 1963, 57).
2. чого або з означ. Тверда поверхня чогось; маса, товща чогось твердого. * Образно. Склиться над селом Сонячна твердінь. Ластівка крилом Розтинає тінь (Рильський, 1, 1960, 277).
Земна́ тверді́нь — земля, суходіл, земна куля.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 48.